Теги для нашей библиотеки:

Рефераты бесплатно, реферат бесплатно, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему, сочинения, курсовые, дипломы, научные работы и многое другое.


  Этнополитика

Этнополитика

Міністерство освіти України

Запорізький державний технічний університет

Кафедра політології, соціології та права

З/к №7071696

Контрольна робота № 1 з дисципліни «Політологія» студентки 4 курсу групи № 747 факультету заочного навчання спеціальність: “Менеджмент у виробничій сфері”

Єрошенко Оксани Миколаївни

Запоріжжя

2000

Тема 12. Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини.

План

1. Введення

2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.

3. Фоорми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні.

4. Етнічні кофлікти: прчини та шдяхи їх вирішення.

5. Висновки

6. Основні поняття

7. Література

1. Введення

У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне питання. Цю сферу політики називають «етнополітикою», або
«етнонаціональною політикою», визначаючи її як взаємодію етносів
(родоплемінні утворення, народи, нації, національні групи, національні меншини та ін.) і держави. Усі питання про сутність, характер, форми життєдіяльності етносів, їх взаємозв'язок із владними структурами вивчає етнополі-тологія — складова частина яолітології. У демократичних державах
Заходу етнополітологія є самостійною авторитетною наукою та навчальною дисципліною. У колишньому Радянському Союзі етнополітологи', як і самої політології, взагалі не існувало. Замість них в окремий розділ виділяли
«марксистсько-ленінську теорію націй», завданням якої було показати шляхи ліквідації класів і націй для побудови безкласового і безнаціонального комуністичного суспільства.
Знання основ етнонаціональної політики дає громадянам України можливість активніше включатися у суспільно-політичне життя, робити вагоміший особистий внесок у національно-державну розбудову своєї країни.

2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт.

Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Багатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утворилися внаслідок поневолення інших народів та реалізації імперської політики
«поділяй і владарюй», не витримали випробування часом і розвалилися під тиском національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюдських цінностей, який став головним принципом у діяльності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до національного питання.

Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики держави стосовно етносів. Прихильники першої точки зору А. Степен,
Й. Уоллерстейн та ін. вважають, що держава повинна виробляти й реалізовувати певну політику, спрямовану на розподіл ресурсів, створення сприятливих умов для всіх етносів, водночас не втручаючися в їх національну самобутність. Інші дослідники — М. Леві, М. Хехтер та ін. — твердять, що держава стосовно етносів є відносно автономною силою, а політична її еліта має на меті власні корпоративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульної нації (нації, назву якої має країна).
Третю точку зору репрезентують П. Ванден Берг, Е. Сміт та ін. Вони характеризують державу як інструмент титульної нації, яка здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. Наявність цих різних точок зору, з одного боку, відбиває реальний стан речей щодо розв'язання згаданих проблем у різних державах, а з іншого — ускладнює розуміння цих проблем, сприяючи пошукові оптимальних шляхів їх розв'язання (Ю. Римаренко).

В українській політологічній думці періоду колоніальної залежності найважливішою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський, державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської ради 1654 р. такою була вимога автономії України, що в XIX ст. була доповнена ідеєю автономії
України у федерації вільних слов'янських народів, а на початку XX ст. — гаслом «Вільна Україна у складі демократичної федерації вільних народів
Росії». Та небажання Тимчасового уряду (1917 р.) надати Україні навіть такого статусу (імперські сили не хотіли визнавати українців за самостійну націю) і неприхована агресія більшовиків проти УНР зумовили необхідність проголошення повної незалежності й суверенітету Української Народної
Республіки (Г/ універсал, 1918 р.). Як за часів Центральної Ради, так і нині, український уряд має за завдання вільний розвиток усіх громадян будь- якої національності,- що мешкають в Україні. М. Грушевський у книзі «Хто такі українці і чого вони хочуть?» писав: «З ними (етносами) українці будуть порозуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно з ними постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих українців, але й для всіх інших народностей, які історична доля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами, разом з українцями».

Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати з урахуванням того, що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях, зокрема в стосунках між титульною нацією й іншими національностями, які живуть у певній державі, між етносами з приводу участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задоволення специфічно національних потреб, з другого боку, з питань взаємодії державних націй у федеративній і конфедеративній державі, а також на міжнародному рівні у світових спільнотах.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перспектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У процесі формування територіальної, соціально- економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних факторів посилюється процес самоідентифікації й консолідації людей у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість.

Сутність етнополітичної свідомості полягає у зіставленні власних інтересів із запитами інших етносуб'єктів, а також у з'ясуванні засобів і ступеня державного втручання у процес погодження й реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозволяє вичленувати з них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб'єктами політики та інститутами влади. Етноси, які не здатні піднятися до рівня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюються на об'єкт маніпуляцій або на засіб досягнення інтересів інших політичних суб'єктів (американські індійці, народи колоній та ін.). В етносів, що усвідомили свої інтереси як політичні, виникає потреба в їх самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.

Що ж ми розуміємо під етнонаціональною політикою? Дж. Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зокрема, правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність держави й етносів (або їх представників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання національних інтересів і вимог.

Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політикою. До них належать:

1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв'язків етносів між собою й інститутами влади. У змістовному плані вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й багатонаціонального електорату, національних рухів і партій та ін.
Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб'єктів етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи криза поліетнічного суспільства.

2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперервним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування національних еліт.

3. Етнополітична організація як частина організаційних структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає визначеної спрямованості процесові міжетнічних відносин. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві.

Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, традицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетнічний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, які регулюють стосунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи реалізації національних інтересів, етнополітика забезпечує моделювання і прогнозування етнополітичних ситуацій, що можуть виникнути як у стосунках між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Їнноваційність має базуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології населення, традицій тощо.

Одним із найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини.
Національні права належать до невід'ємних прав особи. Однак вони не індивідуальні, як, скажімо, політичні, громадянські та ін. Це пов'язане з тим, що кожна окрема людина може реалізувати свої національні права лише через певну етнічну спільноту. До таких прав, зафіксованих у документах міжнародного співтовариства і реалізовуваних демократичними державами, належать:
— право на етнічну ідентичність, збереження і розвиток власної етнічної самобутності, етнокультурного середовища. Держава забезпечує для етносів можливість вільного розвитку національної культури, користування рідною мовою, віросповідання традиційної релігії, задоволення національних звичаїв, обрядів та ін.;
— право нації, народу на самовизначення, яке, залежно від конкретних умов, може бути реалізоване в різних формах: утворення незалежних держав; територіальна автономія в межах держави (переважно для етносів, що живуть на власній етнічній території); національно-культурна автономія (переважно для національних груп, етнічна батьківщина яких міститься за межами країни проживання). Представники інонаціональної людності зберігають право на рееміграцію, тобто на виїзд до своєї етнічної батьківщини або до інших країн;
— право на захист від дискримінації за національною ознакою. Нікого не можна обмежити в жодному праві через його національну приналежність. І окрема особа, і весь народ у цілому в разі дискримінаційних дій держави мають право на повну реабілітацію й компенсацію від наслідків цих антигуманних дій.

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім фактором розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв.

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена у Всесвіті.

Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів.
Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я",
"зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу.
Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально- історичну систему, інші вчені — як форму існування Ното заріепх, тобто як природний феномен.

Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід виводить на аналіз впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності.
Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як домінанта, непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети.

За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної інерційності й занепаду.

Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності заради ідеалу, суспільне значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси.

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва
(етнонім) та ін.), які, однак, не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є не лише ознакою останнього, а й системним зв'язком між людьми. Це ототожнення відображає у свідомості людей об'єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто в результаті етногенезу.

Страницы: 1, 2, 3, 4


Рекомендуем

Опрос

Какой формат работ для вас удобней?

doc
pdf
djvu
fb2
chm
txt
другой


Результаты опроса
Все опросы